Дослідження

учнів 9-а класу

Український визвольний рух

( Академічний етап)

Керівник: Гогіна Т.К.

Зміст

         Вступ………………………………………………………………………….. 3

         Розділ І. Визрівання умов для розгортання національного відродження ... 6

1.1.         Від етносу до нації

1.2.         Заходи українського дворянства щодо відновлення

України

1.3.         Історична пам'ять як чинник формування національної

свідомості

1.4.         Пошук науково-історичних підвалин української

окремішності

Розділ ІІ. Початок академічного етапу українського визвольного

 руху …………………………………………………………………………13

2.1. Зміст академічного етапу українського визвольного руху

2.2. Українське відродження на тлі російського й польського

        суспільно-політичних рухів

2.3. Мобілізація української нації в умовах модернізації

2.4. Ідея соборності українських земель

2.5. Релігійно-конфесійні проблеми в національному питанні

Розділ ІІІ. Суспільний виклик першої половини ХІХст. ………………19

3.1 «Історія Русів»

3.2. Українське культурне відродження на Слобожанщині

3.3. Поширення ідей Просвітництва в Західній Україні

3.4. Російський визвольний та польський національно-

       визвольний рухи на українських землях у 20-30 рр. ХІХст.

3.5. Кирило-Мефодіївське товариство – перша політична

       нелегальна організація України

Висновки………………………………………………………………….31

Література………………………………………………………………...34

          

Вступ

         Сучасний стан розвитку українського суспільства налаштовує його на критично-раціоналістичну оцінку зроблених кроків на шляху демократизації та створення правового суспільства. Зараз центральним стає питання : що нас об’єднує, яке наше місце в Європі й у світі? Відповідь не проста, і вона потребує аналітичного вивчення та осмислення процесу українського націотворення ,  яке починається зі становлення національної суспільної свідомості єдиного українського народу.  Потреби сьогодення і визначили мій вибір теми курсової роботи: «Національне відродження в Україні ( перша половина ХІХ ст.). Актуальність цієї теми  зумовлена  розумінням необхідності створення сильної національної державності, яка відбудовується на культурно-історичних засадах розвитку українського суспільства, що довгий час перебувало в латентному стані національної невизначеності й утратило власну державність. Це створення духовно-політичного підгрунтя для розвитку нашої держави у статусі політичної нації з передовою громадянською свідомістю та можливостями  міжнародного регіонального лідерства серед націй з близьким світоглядом та ліберально-демократичними цінностями.

         Метою курсового дослідження є виявлення соціально-історичних засад формування української національної свідомості як феномену національної культури. Для досягнення поставленої мети вирішуються такі головні дослідницькі завдання:

-         виявити, що  стояло на перешкоді утвердження національної свідомості українців;

-         визначити, яку роль відіграла історична пам'ять у формуванні національної свідомості;

-         співвіднести  поняття  «національне відродження» і «націотворення»;

-         показати роль етнографічних досліджень у визначенні національних ознак українців;

-         знайти спільне у російській панславістській і польській національних теоріях ; виділити основну ідею української слов’янофільскої теорії;

-          з’ясувати суть релігійно-конфесійних проблем у національному питанні;

-         охарактеризувати академічний етап українського визвольного руху;

-         показати значення утвердження ідеї соборності українських земель.

Об’єктом дослідження є закономірності формування національної свідомості в становленні єдиної української нації. Предметом дослідження є процес формування національної свідомості на засадах національної культурно-історичної спадщини.

         Структура та обсяг курсової роботи зумовлені метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів і чотирнадцяти підрозділів, висновку, списку використаних джерел.

         У першому  розділі «Визрівання умов для розгортання національного відродження»  я намагалась проаналізувати ситуацію на українських землях, які опинилися під владою Російської та Австрійсько імперій. Це питання було глибоко розкрито у статті Я.Верменич «Адміністративно-територіальний устрій українських земель в історичній ретроспективі» [3, 50-56 ]. Допомогли глибше зрозуміти  питання формування модерної нації  методичні рекомендації Ф.Турченко та В.Мороко [17, 22-28 ], які детально простежили процес зародження національної свідомості і виклики, які постали перед українським визвольним рухом. Практичне застосування даного матеріалу у шкільній практиці подала у своїй методичній розробці вчитель Вовчицького ліцею з Полтавської області О.М.Карпенко [ 7, 32-33].

         Другий розділ «Початок академічного етапу українського визвольного руху» знайомить з широким спектром теорій та ідей , які були притаманні українському суспільству початку ХІХ ст.  У сучасній літературі з’являється все більше різнобічних статей, публікацій, які торкаються цієї теми, відбувається гонитва  за новими фактами, новими знаннями . Не всі автори, на мою думку, дають аналіз цього етапу визвольного руху без упередженого ставлення. Іноді, здається , статті пишуться на замовлення,  з урахуванням політичних розрахунків сучасності. Школярі мають право знати різні позиції у вивченні питань націотворення,  дійти певного висновку допоможуть  праця В.Верлиги «Нарис історії України кінець ХVІІІ – початок ХІХст.» [2, 146 ] та навчальний посібник «Нарис історії України: формування модерної української наці ХІХ –ХХ ст.»  автор Я.Й. Грицак [ 5, 77].

         У третьому розділі я на конкретних прикладах намагаюся показати реальне втілення національних і просвітницьких ідей в українських землях на початку ХІХ ст., охарактеризувати процес відродження, визначити роль Т.Г. Шевченка у формуванні національної свідомості. У нагоді стали праці Г.В.Сарбея «Національне відродження України»[15, 214 ], Чоповського В.Ю. «Будителі   національного духу»[18, 215 ] та Салтовського О. «Початки національного відродження (перша половина ХІХст.)» [14, 12-15 ].

Розділ І. Визрівання умов для розгортання національного відродження

         1.1. Від етносу до нації

         На рубежі ХVІІІ-ХІХ ст. розпочався процес перетворення українського етносу в націю. Цей процес визначав основний зміст суспільно-політичних змін, що відбувалися протягом усього століття і вже в ХХ ст. привели до утворення незалежної держави.

         Характерні особливості до національних спільнот (родоплемінних об’єднань, народностей) формуються стихійно, передаючись від покоління до покоління з материнською мовою, звичаями, усною народною творчістю, виробничим та іншим колективним досвідом. У зв’язку з тим, що етнос інколи розселяється на великих територіях, де існують неоднакові природно - кліматичні та інші умови, з часом у різних регіонах накопичуються істотні місцеві етнічні особливості, відмінності, формується етнічна різнорідність. Етнос стає нацією, коли ця різнорідність долається. Але це не стихійний процес. Формування нації неможливе без участі еліти – представників освічених верств суспільства.

         Катерина ІІ, видавши 1785 року «Жалувану грамоту дворянству», яка фактично дарувала українській шляхті і козацькій старшині права дворянства Російської імперії  спровокувала прискорену русифікацію української еліти, але й отримала деякі неочікувані наслідки. Для того, щоб підтвердити право на дворянство українська шляхта і нащадки козацької старшини повинні були надати документи, що підтверджували соціальний статус їх предків. Документи ці готувались на основі архівів міст та козацьких канцелярій. Особисті потреби викликали у багатьох представників українського дворянства зацікавлення минувшиною, а разом з нею і гордість за свій народ, ностальгію за часами могутності Козацької держави і мрії про її відродження. В освіченої частини населення виник значний інтерес до книжок з історії, у першу чергу з часів козаччини. Особливою популярністю користувались козацькі літописи та праці, написані в їх стилі. Описуючи процеси, що відбувались на землях Гетьманщини в цей час, історик І.Крипякевич писав: «Бачачи, як давні життєві форми йдуть на загибель, потомки старшини з любов’ю і замилуванням звертались до минулого своєї країни, шукаючи в ньому аргументи для оборони своїх «вольностей» та розраду у важких переживаннях. Приваблював їх героїзм давніх часів, що дуже відрізнявся від сірої буденщини, в якій доводилось їм жити Вони почали з запалом збирати давні літописи, документи та всякі архівні матеріали і намагалися на їх основі  повернути велич минулого» [ 7, 33].

         Захопленість героїчною минувшиною Вітчизни та гордість за неї спричинили початок національного відродження. Цей процес охопив собою час на зламі двох століть. Не відзначаючись яскравими політичними деклараціями і заявами, відкритими виступами, протікаючи переважно в латентних формах, він, тим не менше, зумів забезпечити перехід від територіально-державного патріотизму козацької старшини до етнічної само ідентифікації нації її духовними лідерами.

         У боротьбі за збереження українців як окремого етносу і своїх власних позицій у ньому елітою задумується, розробляється й уточнюється відповідно до конкретно-історичної ситуації план, який історики називають «український проект». Для його реалізації потрібні були цілеспрямовані дії політиків, преси, закладів культури, літератури, культурно-освітніх товариств, що забезпечують подолання етнічної різнорідності. Водночас відбувається посилення і поглиблення економічних зв’язків між регіонами, в яких розселені представники одного етносу.

         «Різні його регіональні групи зливаються воєдино в результаті чого формується відчуття національної єдності і з’являється нова нація. Як тільки в колишній Гетьманщині, Правобережній, Південній і Західній Україні їх корінні мешканці почали говорити : «ми – українці», - тоді й постала українська нація   [ 3, 51].

        

         «В умовах бездержавності процес націотворення ускладнюється. Імперські уряди Росії та Австрії заперечували окремішність українців. Російська держава та її правлячі верстви вважали українців частиною росіян. Усіх мешканців колишньої Речі Посполитої її спадкоємці зараховували до поляків. І Росія, і Австрія підтримували регіональну роз’єднаність  українських земель. Власні назви історичних областей України російською імперською волею були замінені на Малоросію, Південно-Західну Росію і Новоросію. Те ж відбувалося і в підвладній Австрії Східній Галичині, Буковині та Закарпатті.  Прояви української окремішності в Російській імперії сприймалися агресивно й викликали переслідування. Зі свідомості українців намагалися витравити пам'ять про їхню історію, славу предків і одночасно нав’язати уявлення про культурну меншовартість порівняно з російським народом» [ 17, 22].

         Становище українців ускладнювалося відсутністю національної еліти, достатньо чисельної та організованої для захисту інтересів свого народу. Українці на рубежі ХVІІІ-ХІХ ст. перетворилися на селянський народ. Прості люди стихійно зберігали традиційну духовність. Вони з покоління в покоління дотримувалися своєї мови і давніх звичаїв, відтворюючи український етнос з усіма його характерними особливостями і тим самим зберігаючи можливості для його перетворення в націю в майбутньому. Самі вони не могли  ініціювати й очолити процес національного відродження.

         Староукраїнство – колишня козацька еліта, покірно відходило у минуле, зливалося з російським дворянством і польською шляхтою, хоча за його зовнішньою покірністю режиму ховалися залишки патріотизму, гордості за героїчну минувшину, ностальгічний жаль за втраченими правами. Однак взяти на себе розв’язання проблеми українського націотворення воно не мало ні бажання, ні можливостей. Та поступово на історичну арену виходило українство Нового часу. Цьому сприяли процеси модернізації, тому нове українство називають також  модерним українством. Його основу склали освічені інтелектуали – інтелігенти, які взяли на себе історичну місію будителів національного духу.

         1.2. Заходи українського дворянства щодо відновлення автономії України

         Українська течія суспільно-політичного руху з’явилася одразу  ж після ліквідації автономії України і була пов’язана з опозиційною діяльністю української козацької старшини, що ще зберегла традиції активної участі у державному житті, неприязно ставилася до усяких змін, що йшли з Росії, обороняла давній лад і культуру. В останній чверті ХVІІІ ст. вона ще плекала надію відновити автономію Гетьманщини. Її настрої найбільше проявилися в діяльності патріотичного гуртка в Новгород-Сіверському. До гуртка належали або були з ним пов’язані декілька десятків освічених представників відомих козацьких старшинських родів (Полетики, Капністи, інші). Майже всі вони отримали найкращу на той час освіту в Київській Академії та західноєвропейських університетах. Члени гуртка пропагували ідею української самостійності, поширювали твори, у яких, зокрема, давали високу оцінку діяльності Івана Мазепи, Павла Полуботка, боролися за права всього українського шляхетства й козацтва.

         У 1787 р. Василь Капніст (1758-1823) очолив групу автономістів, яка опрацювала проект відновлення козацького війська. Російський уряд не прийняв такого роду пропозицій. Тоді частина козацької старшини зважилася на більш рішучій крок – встановлення безпосередніх зв’язків з прусським двором, настроєним, на ї думку, на війну з Росією. У 1791 р. Василь Капніст приїхав до Берліна, де мав зустріч з королівським канцлером. Капніста цікавило, чи підтримає Пруссія українське повстання в разі її війни з Росією. Проте відповідь була обережною. Пропонувалося повернутися до цього питання у випадку , якщо дійсно почнеться пруссько-російська війна. Однак пруссько-російські відносини незабаром нормалізувалися.

         1.3. Історична пам'ять як чинник формування національної свідомості

         Запорукою здатності українців перетворитися в модерну націю стала історична пам'ять, яка вважається найсуттєвішим чинником формування національної свідомості. Події історичного життя найяскравіше відбилися в його чарівних думах, піснях, легендах і переказах та передавалися з покоління в покоління. Про минуле постійно нагадували українцям співаки-кобзарі, які разом зі своїми поводирями мандрували Україною. Оспівані  в народній творчості звитяжні борці за Україну збуджували глибокі почуття любові до рідної землі та її минулого. З народних дум поставав мужній. Нескорений Байда, який навіть у смертельних муках знайшов у собі сили, щоб пустити гостру стрілу в турецького султана. У пісні про Максима Кривоноса і Богдана Хмельницького співалося :

                            Загнали панів геть за Віслу,

                            Не вернуться і в три роки…

         В піснях і думах подвиги народних улюбленців прямо повязувалися зі збереженням України як єдиного цілого, як краю, у якому повинен владарювати український народ. Наприклад, через пісню про битву під Жванцем рефреном проходять рядки:

                            Виходь, виходь, пане гетьмане,

                            У жванецьке поле,

                            Чи то наша буде Україна,

                            Чи твоє Подоллє?

         Відкладена у масовій свідомості народу, пам'ять про героїчні козацькі часи стала надійною основою збереження українців як окремого етносу, а пізніше – формування їх національної свідомості.

         Дослідження національних ознак українців засобами фольклору та етнографії

         Етнографія – наука, що вивчає походження, склад, географію розселення, матеріальну і духовну культуру народів, їх усну народну творчість, побут; мала особливу популярність в Україні в першій половині ХІХ ст. зокрема, багатьох дослідників полонила пісенна творчість українців, яка чітко характеризувала їх етнічні особливості, що відрізняють їх від інших спільнот.

         Першим дослідником і видавцем українських народних дум став грузинський князь за походженням Микола Цертелєв, уродженець України, який закохався в українську старовину (1790-1869). Понад десять років він збирав і досліджував український фольклор – колективну творчість народу. Підсумком його роботи  стала публікація 1819 р. збірки «Опыт собрания старинных малороссийских песен», яка містила думи і пісні, записані від кобзарів на Полтавщині.

         Вагомий внесок у вивчення українського фольклору зробив випускник Московського університету і перший ректор Київського університету Михайло Максимович (1804-1880). Виходець із старшинського роду на Полтавщині, він доклав значних зусиль для збереження народнопісенної спадщини земляків. Цій справі прислужилися пісенні збірки, котрі М.Максимович у 20-30-ті роки ХІХ ст. видав у Москві та Києві. У фольклорі вчений вбачав  поетичний вияв народних почуттів і прагнень і таким чином хотів ознайомити широкий загал з національним характером українців.         

         Багатогранну пошукову діяльність проводив Ізмаїл Срезневський (1812-1880). Будучи студентом, а згодом професором Харківського університету, він на все життя захопився українським фольклором. По селах Харківщини, Полтавщини й Катеринославщини І. Срезневський записував пісні і звичаї, які разом з власними коментарями опублікував у 1833-1838 рр. у збірниках «Запорожская старина».

         Неперевершеним знавцем народного одягу, їжі, ігор, музики, звичаїв, обрядів, сімейного побуту був Іван Котляревський (1769-1838). Надалі цю інформацію він використав у своїй літературній творчості, зокрема у знаменитій «Енеїді».

         Після відкриття Київського університету значним науковим центром українознавства став Київ. У 1843 р. була створена Тимчасова комісія для розгляду давніх актів. Її члени розшукували в Україні та за її межами документальні матеріали з історії України й друкували їх. У 1845 р. в Тимчасовій комісії почав працювати Тарас Шевченко. Під час історико-етнографічних експедицій по Україні він зібрав велику кількість матеріалів про культуру українців, записав низку пісень і дум, зробив замальовки народного життя.

         На західноукраїнських землях значні досягнення у справі фольклористики пов’язувалися з діяльністю Зорана Доленга-Ходаковського (1784-1825). У пошуках народних пісень він у 1814-1818 рр. обійшов ледь не всю Польщу, Білорусію, а також Галичину, Поділля, Волинь, Київщину, Чернігівщину, Полтавщину. Він записав близько 3000 пісень, з яких 1400 українських. Не маючи змоги друкувати матеріали на Батьківщині, він переселився до Москви. Частина його фольклорного доробку була опублікована в пісенних збірках М.Максимовича.

         У 30-ті роки центр українознавчого руху в Австрійській імперії перемістився до Львова. Пробудженню національної  самосвідомості галичан сприяла фольклорно-збиральницька робота Маркіяна Шашкевича (1811-1843), Івана Вагилевича (1811-1866), Якова Головацького (1814-1888), відомих як «Руська трійця».

         1.4.Пошук науково-історичних підвалин української окремішності

         Вивчення фольклору і етнографії переконало дослідників, що українці є унікальним народом з власною оригінальною культурою, яка вирізняє їх від сусідніх національних спільнот – росіян і поляків. Звернення до історії цього народу привело до ще радикальніших висновків.

         Однією з найпопулярніших книг про історію України в перші десятиліття ХІХ ст. стала «Історія Русів» невідомого автора; у рукописному вигляді вона довгий час передавалася з рук в руки. Ця праця доводила, що саме Україна була законною спадкоємицею Київської Русі й мала власну багату та відмінну від російської історію. Цю працю український історик О.Оглоблін назвав «Декларацією прав української нації, … вічною книгою України».  У 1822 р. у Москві була видана чотиритомна «История Малой России», яку написав виходець з Чернігівщини Дмитро Бантиш-Каменський (1788-1850). Дослідник переконливо засвідчив багатовікову тяглість української історії, зробив наголос на періоді, коли Україна була автономною, обґрунтував давнє походження й особливі права козацької старшини.

         Визнання здобула п’ятитомна «Історія Малоросії» Миколи Маркевича (1804-1860), видана в Москві у 1842-1843 рр. На відміну від своїх попередників, двигуном історії й виразником інтересів всього народу М.Маркевич вважав козацьку старшину. Вперше в історичній науці головною дійовою особою історії став не правитель – одна панівна особа, а головна верхівка суспільства, що відстоювала автономію козацької держави.

         Написавши ці та інші книги, освічені представники нової української еліти дали наступним поколінням українців переконливе свідчення того, що Україна не лише має славне державницьке минуле, а й заслуговує його майбутнє.

         Кінець ХVІІІ- початок ХІХ ст. став відправною віхою процесу формування модерної української нації. Визрівали умови для розгортання національного відродження. Окремі представники козацької еліти, інтелектуали різного національного походження, вивчаючи усну народну творчість, етнографію, відкрили для себе факт існування українського народу з його унікальною культурою. Вони опублікували історичні дослідження і збірники пісень, дум, переказів та інших зразків усної народної творчості, які засвідчили, що українці є окремим народом, істотно відмінним від своїх сусідів – росіян і поляків, окреслили географічні межі розселення українців. У цих книгах не було прямих закликів до відродження автономії України. Разом з тим, їх читачі – представники нової генерації українців ( модерне українство) – одержали важливий матеріал для роздумів про майбутнє народу. Перед ними постало питання : чи може народ, який має таку героїчну історію і такий багатий духовний світ, так просто зійти з політичної арени? Попри агресивні намагання імперської влади, особливо в Російській імперії, перешкодити пробудженню національної свідомості виявилося неможливим.

         Історик Іван Шпортюк  про європейську спрямованість «українського проекту» і про значення етнографічного чинника для формування національної свідомості писав: «… А може, український рух був результатом того, що шлях до Європи, який торує Санки-Петербург, не підходить Україні?

         Ми схиляємся саме до останнього варіанта. Відчуваючи, що і Росія , і Польща самі є окраїнами Заходу, перші будівничі української нації вирішили, що треба шукати безпосередній, прямий шлях «до Європи», а не просити на це дозволу у Санки-Петербурзі, залишаючись при цьому периферією периферії…

         На початку ХІХ ст. українці у пошуках ознак власного «ми» та відокремлення «інших» звернулися до етнографії. Етнографічний чинник дозволив окреслити межі України територією, де більша частина населення, селянство, розмовляла українськими діалектами.

         Незалежно від характеру аргументів – були вони історичними, етнографічними чи філологічними – твердження про наявність окремої української культурної ідентичності мали політичний контекст від самого початку. Так чи інакше вони ставили під сумнів офіційне, імперське бачення нації. Згідно з офіційною доктриною, основою Росії було самодержавство – збирання та популяризація народних пісень, які оспівували свободу, означало незгоду з цією системою» [19, 250  ].

Розділ ІІ. Початок академічного етапу українського визвольного руху

2.1.Зміст академічного етапу українського визвольного руху

         Боротьба за нову (модерну) Україну спочатку відбувалася переважно на сторінках літературних творів, історичних, філологічних та інших досліджень. Саме з цих публікацій почався перший етап визвольного руху – етап академічного, або наукового, осмислення реалій життя українського етносу і вироблення пропозицій його перебудови.

         Академічний етап визвольного руху був характерний для багатьох народів Центральної і Східної Європи, які у ХVІІІ-ХІХ ст. не мали власної державності. На становище цих народів наприкінці ХVІІІ ст.  звернув увагу всесвітньовідомий німецький філософ Йоган Готфрід Гердер, який передбачив неминучість їх національного відродження. Саме він увів в обіг термін «нація». Герде пророкував національне відродження і велике майбутнє України : «Україна стане новою Грецією – в цій країні прекрасний клімат, щедра земля, і її великий, музично обдарований народ прокинеться колись для нового життя».

         Вже відзначалася важлива роль дослідження української минувшини для відновлення й збереження історичної пам’яті народу. Але відповідні праці виконували не лише цю просвітницьку функцію. Їх автори зверненням до блискучого минулого  обґрунтовували претензії на зміни у сучасній їм Україні. Читач, перегортаючи сторінки історичних трактатів і публікацій етнографічних матеріалів початку ХІХ ст., приходив до висновку, що народ, який має таке героїчне минуле і таку досконалу народну культуру, не може безслідно згинути. Напрошується думка про справедливість відновлення старих демократичних порядків, несумісних з монархічним правлінням в Росії та Австрії.

         Німецький історик Андре Каппелер про початковий етап визвольного руху народів на Заході Російської імперії писав: « Незважаючи на несприятливі соціальні й культурні передумови, національний рух українців і литовців, а в скромнішому обсязі – навіть у білорусів, розпочався раніше, ніж в естонців і латишів. Після перших його провісників наприкінці ХVІІІ ст. у них уже на початок ХІХст. розпочалася фаза культурного пробудження. Причиною цього було збереження решток знаті з почуттям місцевого патріотизму, котрі зберегли спогад про минуле козацької Гетьманщини і Великого князівства Литовського. Так, поряд із польськими та російськими вченими у, відповідно, Віленському і Харківському ( а пізніше й Київському) університетах викладали представники сильно полонізованої литовської та східнослов’янської малопомісної шляхти й частково зрусифікованої української знаті колишньої Гетьманщини, у яких прокинувся інтерес до народної мови та народної культури, а також – що типово для місцевого патріотизму – до історії. Важливим для українського національного руху було й те, що вже в цій фазі громадськість познайомилася з близькими до народу патріотичними творами найбільшого українського поета , колишнього кріпака Тараса Шевченка» [6, 174-175 ].

 2.2. Українське відродження на тлі російського й польського суспільно-політичних рухів

         Модерне українське національне відродження починалося в умовах, коли українство було представлено майже виключно селянами. Еліта, за незначним винятком, русифікувалася або полонізувалася. Драматичність ситуації посилювалася тим, що 80% українців жили в імперії, провідна нація якої не лише мала панівну верству, але й потужні державні інституції, котрі забезпечували їх інтереси.

         Поляки, які втратили свою державність, у цьому відношенні поступалися росіянам. Але й вони порівняно з українцями були у значно кращих умовах. Польське суспільство жило свіжими спогадами про недавно втрачені права та час, коли Річ Посполита диктувала свою волю більшій частині Європи. Польська шляхта зберегла свої економічні позиції. Вона була згуртована й домінувала в регіональних органах влади не лише на польських етнічних територіях, але й на західноукраїнських землях і, частково, на всьому Правобережжі.

         Таким чином., захисникам української самобутності довелося протистояти потужним силам, які категорично заперечували національне самовизначення українців. У відмові українцям у такому праві росіяни і поляки виявили повну одностайність.

         Протягом першої половини ХІХ ст. сформувалася російська панславістська теорія. Яка відстоювала визначальну роль росіян у житті всіх слов’янських народів. Російська історична наука проголошувала московську, а потім і петербурзьку Росію прямим спадкоємцем Київської Русі – провідної держави в православному світі, а через неї і Візантійської імперії. І якщо в майбутньому устрої Європи західним і південним слов’янам відводилася роль васалів Петербурга, то українцям взагалі відмовлялося у праві називатися окремою, незалежною від росіян нацією.

         Національний рух польської інтелігенції і шляхти відзначався рішучістю й прагненням силою повернути втрачену державну незалежність. Цей рух базувався на ідеї панівної ролі польського населення й польської культури в житті народів майбутньої держави. Факт існування окремого українського народу заперечувався.

         На фундаменті всієї попередньої роботи в 40-ві роки ХІХ ст. сформувалася українська слов’янофільська теорія. Вона стала відповіддю на теорію російської провідної ролі в слов’янському світі й польського заперечення права українців на державне існування. Нею передбачалося об’єднання слов’ян у федерацію, в якій українці мали б незалежність і їм забезпечувалась соціальна й релігійна рівність з іншими народами.

         Російський демократ Олександр Герцен про українське слов’янофільство писав : « Пробудження слов’янських народностей скоро відбулося на Україні і збудило від летаргійного сну народну думку й чуття; з’явилося прагнення відновити свою конаючу народність й поновити самобутню літературу. Але ідея панславізму прищепилася в Україні зовсім не так, як у Московії… В Україні ця ідея зараз же втілилася у світлій формі федеративної спілки слов’ян, де кожна народність зберегла б свої особливості при загальній особистій та громадській свободі. Водночас зростало переконання, що лише у такий спосіб Україна зможе постати із занепаду і зберегти свій власний, так несправедливо й безжально зневажений образ» [4, 480 ].

2.3. Мобілізація української нації в умовах модернізації

         На початковому етапі український визвольний рух був представлений невеликою групою українських інтелектуалів. А тим часом життя поступово готувало умови для сприйняття ідей українського національного відродження широким колом людей. Пов’язувалося це з розпадом аграрно-ремісничого і утвердженням індустріального суспільства, впровадженням ринкових засад, поширенням освіти, зростанням міського населення та іншими процесами, які отримали узагальнюючу назву модернізація. В ході модернізації формувалися нові соціальні групи, які відзначалися більшою активністю, цілеспрямованістю в досягненні мети, прагненням підвищити свій освітній рівень, готовністю сприйняти нові наукові і суспільно-політичні ідеї. У своїх думках і інтересах вони виходять за межі своєї сім’ї, села, міста і починають себе відчувати частиною більшої соціальної спільноти. Цей процес характеризується як соціальна мобілізація.

         У свою чергу соціальна мобілізація пробуджує національну свідомість, сприяє формуванню нової еліти, здатності людей сприймати національну ідею. Читаючи книги і сприймаючи нову інформацію, вони акцентують свою увагу і на тому, що стосується їх батьківщини: визначають територію розселення свого народу, вивчають його історію, особливо героїчні і трагічні сторінки, взаємини з сусідніми народами, засвоюють національні символи, звертають увагу на звичаї і побут своїх земляків тощо. Люди, якщо вони опиняються далеко від своєї Вітчизни, починають відчувати гостру ностальгію – тугу за землею своїх батьків і дідів, краєм, де вони народилися і провели дитинство. У їх уяві постають картини неповторної краси рідного краю, його героїчного минулого. Як тільки національні почуття  виходять за межі вузького кола людей і набувають ширшої підтримки, вони втілюються в національну мобілізацію. Окремі представники розпорошеного етносу починають відчувати себе частиною нації і у той чи інший спосіб демонструвати свої національні почуття, використовують у спілкуванні рідну мову, звертають увагу на національні свята, шукають шляхів для об’єднання з однодумцями тощо. Врешті, національна мобілізація створює масову базу для національного відродження і умови для його розгортання, приводить до здобуття нацією державного суверенітету.

2.4. Ідея соборності українських земель

         Важливим фактором національного згуртування українців була ідея соборності українських земель Для самозбереження і перетворення в модерну націю українцям необхідно не лише зрозуміти, що вони відрізняються від інших народів, але й усвідомити, що їхніми співвітчизниками заселена і Східна , і Західна Україна. Це усвідомлення означає сприйняття ідеї єдності, соборності України.

         До ХІХ с. відособлення українців від росіян і поляків не гарантувало того, що українці, які не бажали бути росіянами, об’єднаються з тими, хто не хоче перетворюватися на поляків. Російські українці боронили свою ідентичність від росіян, галицькі й правобережні, що потрапили під російську владу після зникнення Речі Посполитої, переймалися переважно тим, як зберегти себе поряд з поляками. Потрібен був час, аби «російські» українці почали думати про «польських» та «австрійських» як про співвітчизників, а останні – так само сприймати перших.

         Оскільки австрійська Україна була набагато меншою, ніж російська, то протягом ХІХ ст. поступово утвердилась ідея об’єднання навколо Великої Наддніпрянщини. І це остаточно зробило процес націотворення повномасштабним і незворотним.

         Особливе значення від початку ХІХ ст. набув фактор мовної єдності. Українці цілком свідомо та енергійно працювали над створенням єдиної літературної мови, що забезпечило подолання відмінностей регіональних діалектів. Західні українці брали за зразок східноукраїнських авторів. Українці в обох імперіях, визначившись як єдина нація, почали розмовляти спільною мовою, і це стало вирішальним кроком до їх перетворення в одну націю на практиці.

          Поступово також формувався єдиний погляд на минуле українського народу, вироблялися спільна політична стратегія, бачення майбутнього єдиної нації, а не лише її окремих частин.

2.5. Релігійно-конфесійні проблеми в національному питанні

          На початковому етапі модерного українського руху важливим чинником, що впливав на ефективність мобілізації української нації, був релігійний фактор. Церковно-релігійна єдність підсилила б українську соборність, значно полегшила б у перспективі боротьбу за національну державність. Але доводилось виходити з об’єктивної реальності – відсутності в українців такої єдності.

         Вкрай негативно на справі національного відродження позначилася ліквідація ще в кінці ХVІІ ст. Української православної церкви. Православна церква під тиском Москви , в подальшому Петербурга, відірвалася від вікових традицій українського народу, стала провідником імперських інтересів. Після заборони у 1839 р. діяльності греко-католицької церкви на Правобережжі і в цій частині України офіційно утвердилося російське православ’я.

         Натомість на західноукраїнських землях діяла греко-католицька церква, яка дедалі більше ставала виразником інтересі українців. На відміну від Російської православної церкви, її діяльність була націотворчою. Попри суттєві розбіжності з православ’ям в суто релігійних справах греко-католицькі ієрархи, на відміну від православних «колег», не заперечували і навіть заохочували співпрацю українців різних конфесій у спільному розв’язанні національних проблем. У результаті греко-католики-галичани об’єднувалися з православними українцями в боротьбі за національні права.

Розділ ІІІ. Суспільні виклики першої половини ХІХ ст.

3.1. «Історія Русів»

         Перш ніж остаточно відійти у небуття, козацька еліта спалахнула справжнім феєрверком яскравих історичних, літературно-художніх і публіцистичних творів. Найвизначнішим історичним трактатом початку ХІХ ст. була «Історія Русів».  До сьогодні не встановлено авторство  та дата написання твору. Дослідники припускають, що авторами могли бути Г.Кониський, Г,Полетика, М.Репнін. Історики вважають, що праця була написана між 1760 і 1820 рр.

         Праця включає історію України від часів давніх слов’ян до ліквідації в 1760-х рр. Гетьманщини. Цей історико-публіцистичний твір не тільки славить визвольну боротьбу українського народу, а й різко засуджує всіх його поневолювачів. Основна ідея твору полягає у ствердженні права кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток. Автор «Історії Русів» обстоює ідеї самостійного державного розвитку України, тяглості української історії з княжих часів та репрезентує ідеологію українських автономістів кінця ХVІІІ ст. Події давнини викладаються в «Історії Русів» у формі загального стислого огляду, головна мета якого – довести, що населення України є автохтонним. Тому вся подальша розповідь утверджує думку, що українці в боротьбі проти іноземних загарбників відстоювали рідну землю. У центрі розповіді змальовані українські гетьмани: І.Виговський, І.Мазепа, П.Полуботок. Автор твору засуджує кріпацтво і ліквідацію автономного самоврядування на Лівобережжі та Слобожанщині. «Історію Русів» використовували при написанні своїх історико-літературних творів Т.Шевченко, Є.Гребінка, І.Срезневський, М.Гоголь, М.Костомаров та інші.

3.2. Українське культурне відродження на Слобожанщині

         Мовно-культурна проблема стала однією із найважливіших у житті освіченої громадськості Слобожанщини після ліквідації у краї козацької автономії. Наприкінці ХVІІІ ст. цей регіон став колискою загальноукраїнського національно-культурного відродження. На Слобожанщині питання національного відродження стало справою життя багатьох інтелігентів, людей розумової праці, які здебільшого походили із незаможних верств населення: дрібно-маєткового дворянства, нижнього й середнього за посадами і статками духівництва, людей міщанського і козацького станів.

         Першою науковою граматикою української мови стала видана у Петербурзі у 1818р. книга О. Павловського, вченого-мовознавця «Грамматика малороссийского наречия, или  грамматическое показание существеннейших отличий, отдаливших малороссийское наречие от чистого российского языка…». Одним із перших дослідників і видавців українських народних поезій став М.Цертелєв, який видав у Петербурзі у 1819р. збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песен».  Пісенну тематику продовжив відомий письменник М.Гоголь у статті «О малороссийских песнях». Першим друкованим публічним виступом на захист української мови, за її необмежене використання в літературі і науці стала стаття І.Срезневського « Взгляд на памятники украинской народной словесности» . Початок українській фольклористиці поклав історик М.Максимович виданням збірників «Малоросійські пісні», «Українські народні пісні», «Збірник українських пісень». М. Максимович переклав українською мовою «Слово о полку Ігоревім». Історик М.Костомаров у 1843р. опублікував дослідження, присвячене вивченню української народно-поетичної творчості, розглядаючи її як важливе джерело достовірних відомостей про історичне минуле України.

Побачили світ чотиритомна «История Малой России» Д. Бантиш-Каменського і п’ятитомна «История Малороссиии» О.Бодянського.

         Центром формування нової української літератури став Харків, що був на той час головним містом Слобідської України і знаходився поза межами території колишньої Гетьманщини. Саме цей факт ряд вчених вважає одним із вирішальних у тому, що українське культурне відродження початку ХІХст. Виявилось вільним від консервативно-автономістичної традиції територіального патріотизму нащадків козацької старшини. Висунення харківськими письменниками-романтиками на перший план «мужицького» етнографізму стало альтернативою тужливо-пасивного аристократичного державництва і. як твердить Б.Ольхівський, «було під той час єдиним порятунком національної ідеї, єдиним можливим виходом з ідеологічного сліпого кута. Відкривало широкі шляхи для культурної творчості, шлях до вивчення життя мас до їх усвідомлення («просвітянство»), для всього того, що творило нові підстави майбутнього відродження державної ідеї» [c. 72-73].

         Оцінюючі роль Харкова у становленні сучасної української нації , розвитку української політичної думки, І.Лисяк-Рудницький наголошував на тому, що він «… дійсно заслуговує на назву «першої столиці відродження» …: гурток учених і літераторів, що скупчився біля Харківського університету, започаткував дослідження над українським фольклором і впровадив народну мову до літературного користування. Під впливом подувів європейського романтизму вони «відкрили» українську етнічну тотожність, що послужило за фундамент для формування новочасної української національної свідомості. Проте слід зазначити, що «харківські» романтики були вільні від будь-яких політичних тенденцій, вони були чистими культурниками. Політизація українського відродженського руху наступила щойно на другому етапі, після повернення його центру до Києва в 1840-х роках» [ 15, 207-208].

3.3.Поширення ідей Просвітництва в Західній Україні

         Численні утиски, імперський гніт на західноукраїнських землях  викликав опір українців, які розгорнули боротьбу за збереження своєї самобутності, за свої національні права, за право користуватися рідною мовою. На землях Західної України виросла така суспільна верства, яка здатна була не лише ослабити негативні наслідки реакції, а й очолити національне відродження цих земель. Нею стали греко-католицькі священики, які були носіями української національної ідеї в Західній Україні.

         Національне відродження українців починалося в умовах впливу на західноукраїнські землі ідей європейського Просвітництва, яке хоча й  з деяким запізненням, але на початку ХІХ ст. прийшло в Галичину. На першому місці стояло питання про розвиток української мови, її захист, утвердження української національної свідомості. Як зазначає сучасний мовознавець В.Русанівський, у 1820-ті рр. став помітним процес усвідомлення галицькою інтелігенцією єдності української мови          наддніпрянської з наддністрянською, необхідності її вивчення й розбудови, впровадження в освіту й науку, створення з її допомогою видатних культурних  цінностей, які б визнавалися всім слов’янським світом [ 5, 77].

         Рушійною силою в цьому процесі стали священики Української греко-католицької церкви. Так, львівський митрополит М.Левицький закликав священиків відновлювати у своїх парафіях україномовні школи. М. Левицький виступив організатором «Товариства галицьких греко-католицьких священиків» для поширення письма, просвіти і культури. За його сприяння було відкрито 400 українських шкіл.

         Церковний діяч І.Могильницький в 1816р. в Перемишлі заснував перше просвітницьке товариство греко-католицьких священиків, яке ставило своїм завданням удосконалення української мови, поширення серед народу брошур, виданих українською мовою. Сам І.Могильницький є автором «Граматики язика славеноруського» і наукового трактату «Розвідка про руську мову», в якій він показав самостійність української мови серед інших слов’янських мов.

         Перемишльський священик І.Снігурський разом з І.Могильницьким у 689 парафіях відкрили 385 шкіл, 24 тривіальні та дві головні коли. У 1817р. вони виступили організаторами Дяковчительського інституту в м.Перемишлі, директором якого став І.Могильницький.

         І.Лавровський, І.Левицький, Й Лозинський та А.Добрянський були членами культурно-просвітницького гуртка, організовували друкування українських книжок. Саме Й.Лозинський виступив за привнесення в літературу народної мови.

         На Буковині просвітництво пов’язане з іменами народних поетів І.Югасевича та В.Довговича. Багато зробив для піднесення національної свідомості буковинців П.Головацький, розповсюджуючи серед інтелігенції Буковини альманах «Вінок русинам на обжинки», статтю Я.Головацького «Становище русинів у Галичині».

         У 1830-1840-х рр. на Закарпатті розпочали громадську й літературну діяльність письменники О.Духнович та О.Павлович, які відстоювали право українського народу на вільний розвиток.       

         Діяльність зазначених особистостей сприяла утвердженню української мови в народній школі та книгодрукуванні, підготувавши грунт для подальшого розгортання національного відродження в Західній Україні в першій половині ХІХ ст.

         У центрі національно-культурного відродження Галичини стояла «Руська трійця» - М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький. «Руська трійця» зросла,

 Як зазначає вчений В.Русанівський, з одного боку, на глибокій зацікавленості її членів українським фольклором, з другого – на широких творчих зв’язказ із чеськими і словацькими будителями, з третього – на великій науковій роботі в галузі українського фольклору та етнографії, яку вели молоді дослідники           [ 18, 215].

         Головною метою діяльності «Руської трійці» було на великому матеріалі, зібраному ними та їхніми послідовниками, довести єдність українського народу і відстояти вільний розвиток української мови в народній школі від зазіхань як з боку офіційних урядових кіл і польських асиміляторів, так і з боку власної консервативно-реакційної інтелігенції.

          Особливість діяльності громадсько-культурного об’єднання «Руська трійця» полягала в тому, що, будучи яскравим самобутнім представником культурницького етапу українського національного руху, воно одночасно зберігало певні риси фольклорно-етнографічного етапу і робило перші спроби порушити політичні проблеми.

         «Руська трійця» визначила й оприлюднила основні ідеї національного відродження, своєю різнобічною діяльністю здійснила перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурницького, зробила перші спроби спрямувати вирішення національних проблем у політичну площину.

         «Історичне значення діяльності «Руської трійці» полягає у тому, що атмосфера створена її діячами, звернула погляди галицької інтелігенції на схід, до Наддніпрянської України, до творчості Т.Шевченка. Це у свою чергу спричинило справжній спалах національної свідомості, бажання працювати не тільки для галичан, а й для всієї соборної України. Тут починається розбудова української мови не лише як засобу творення художньої літератури, але й як знаряддя всебічного розвитку науки і культури « [14, 12].

3.4. Російський визвольний та польський національно-визвольний рухи на українських землях у 20-30-ті рр. ХІХ ст.

Суспільна думка в Україні, що формувалася під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх чинників, часто виступала з гострою критикою самодержавства, закликала до опору режиму, пояснювала необхідність докорінних реформ. Поширення нових західних інтелектуальних та політичних течій створило сприятливе підґрунтя  для виникнення в Україні в першій половині ХІХ ст. таємних політичних опозиційних товариств. Опозиційні настрої прогресивно налаштованого дворянства знайшли прояв в організації масонських лож, які почали з’являтися ще в середині ХVІІІ ст., а в ХІХ ст. значно розширили свою діяльність. Своєю метою вони ставили об’єднання всіх народів світу в «розумне суспільство, кожний член якого робить свій внесок, щоб воно було корисним і приємним для всіх».

Членами та організаторами масонських лож були відомі представники громадського та культурного життя України. Так, до ложі «Любов до істини» входили один із найвидатніших ідеологів Просвітництва в Україні, автор першого твору нової української літератури «Енеїди» І.Котляресвький; громадсько-політичний діяч, предводитель дворянства Переяславського повіту В.Лукашевич та інші. Одним із засновників масонства в Україні, зокрема ложі «Понт Евксинський», був французький дворянин, російський державний діяч, покровитель Рішельєвського ліцею в Одесі Л.-О.Ланжерон.

         У 1820-х рр. в Україні засновуються таємні політичні організації, що використовують досвід масонських організацій. Першою значною політичною організацією Наддніпрянської України було Малоросійське таємне товариство (1821-1822), організатором і керівником якого був В,Лукашевич. До товариства, що ставило собі за мету домогтися політичної незалежності України, належали С.Кочубей, В.Тарновський, П.Капніст, І.Котляревський та інші. Малоросійське таємне товариство мало осередки в Києві. Полтаві, Чернігові та інших містах Наддніпрянської України.

         У планах опозиційного щодо царизму офіцерства Україна посідала важливе місце, оскільки це був головний у Російській імперії регіон розташування її збройних сил. Тут уздовж російсько-австрійського кордону стояла 160-тисячна армія. Вона мала захищати не тільки від зовнішніх, а й від внутрішніх ворогів імперії на такій досить неспокійній території, як Україна.  У повній бойовій готовності перебували в Україні також військові гарнізони губернських міст та окремих спеціальних військових поселень, які мали приборкати будь –які зазіхання на цілісність Російської імперії.

         Але ці ж самі війська можна було використати задля здійснення державного перевороту. Тому Україна посіла досить важливе місце в планах його організаторів.

Опозиційні настрої, що поширювалися серед російсько імперської еліти, знайшли прояв у виникненні таємних організацій у середовищі армійських офіцерів. Спочатку в 1815р. у Кам’янці-Подільському виникла таємна організація «Залізні персні». Товариство, лідером якого був В,Раєвський, об’єднувало прихильників ліквідації кріпосницьких порядків і запровадження республіканської форми правління. Але через рік під загрозою викриття товариство само розпустилося.

Таємні офіцерські організації в той час існували і в Петербурзі («Союз порятунку», 1816-1818), і у Москві («Союз благоденства», 1818-1820). Засновником «Союзу порятунку» був М,Муравйов, членами – С.Трубецькой, П.Пестель, С. та М. Муравйови-Апостоли та інші. Метою діяльності союзу була ліквідація кріпосного права та обмеження влади царя конституцією. «Союз благоденства» мав філію у Тульчині, де був розташований В’ятський піхотний полк, яким командував П.Пестель. У 1820р.союз розділився на дві частини: «Північне товариство» і «Південне товариство».

«Північне товариство» очолив М.Муравйов. Воно ставило за мету повалення абсолютизму та встановлення конституційної монархії. На чолі «Південного товариства» був полковник П.Пестель. Члени товариства обстоювали ідею республіканської форми правління. Обидва товариства підтримували між собою зв’язки. Конспіративні наради товариств відбувалися на контрактовому ярмарку у Києві.

         Від 1823р. на Волині в Новограді-Волинському діяло «Товариство об’єднаних слов’ян», утворене офіцерами братами А. та П.Борисовими. Товариство мало на меті встановити федерацію всіх слов’янських республік – від Білого до Адріатичного моря і від Балтійського до Чорного.

Програму майбутніх перетворень «Південного товариства» «Руську правду» створив П.Пестель. За його проектом імперія мала перетворитися на унітарну республіку з однопалатним парламентом. Водночас П.Пестель відмовлявся визнати за народами, які населяли Російську імперію . право на окреме державне існування.

Лідер «Північного товариства» М.Муравйов у своїй «Конституції» визначав Росію як конституційну монархію з федеративним устроєм за зразком США. Країна поділялася на 14 федеративних штатів, два з яких – Чорноморський зі столицею в Києві та Український зі столицею в Харкові. Проект М.Муравйова надав більше прав народам, поневоленим Російською імперією, однак державної самостійності жодний із них  не отримував.

         Програмні документи декабристів свідчили, що хоча українські землі були головною ареною діяльності організацій, «українське питання» вони фактично ігнорували.

Смерть Олександра І в грудні 1825 року зненацька застигла  революціонерів. Керівники «Північного товариства» зібрали під своїм командуванням у Петербурзі кілька тисяч війська і вдалися до спроби скинути царя Миколу І . Це повстання провалилося. На Україні «Південне товариство» мало не більший успіх. Оскільки Пестеля заарештували незадовго до повстання у столиці, керівництво перейшло до нерішучих Бестужева-Рюміна та братів Муравйових-Апостолів. Хоч вони й змогли переконати близько тисячі своїх солдатів приєднатися до повстання їхні сили були розбиті вірними царю військами. «Так повстання декабристів – цей перший в історії імперії революційний вибух – зазнало катастрофічної поразки» [ 16, 265].

У 20-30-х рр. ХІХ ст. Україна стала ареною російського і польського суспільних політичних рухів. Російські революціонери-декабристи прагнули оновлення Російської держави, знищення самодержавства і кріпосництва. Поляки ставили перед собою завдання національного відродження і відновлення незалежності Польщі. Своєї мети вони намагалися досягти під час повстання 1830-1831рр. Проте українських патріотів не  влаштовувало те, що ні російські, ні польські революціонери не погоджувалися на відродження Української держави.

3.5. Кирило-Мефодіївське товариство - перша політична нелегальна організація України

         На початку 1840-х рр. студенти і викладачі Київського університету організували таємний гурток «Київська молодь», що поставив перед собою завдання національного відродження та пропаганди серед поміщиків необхідності звільнення селін від кріпацької залежності. Але вийти за межі гуртка у пропагандистській діяльності члени «київської молоді» не наважилися. Гурток припинив своє існування. Його найбільш активні діячі – В.Бєлозерський, М.Гулак і М.Костомаров створили навесні 1846р. першу нелегальну політичну організацію –Кирило-Мефодіївське братство. Основні програмові положення організації були сформульовані у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов’янського братства св. Кирила та Мефодія»мінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея відстоювання загальнолюдських цінностей – справедливості, свободи, рівності, братерства.

         Концепція кирило-мефодіївців включала:

-         створення демократичної федерації християнських слов’янських республік;

-         знищення царизму та скасування кріпосного права;

-         створення у суспільстві демократичних прав і свобод для громадян;

-         досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури, освіти всіх слов’янських народів;

-         поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Програмові документи товариства народжувалися у дискусії. Провідну роль національних ідей відстоював П.Куліш, соціальних – Т.Шевченко, а загальнолюдських –М.Костомаров. У документах братства відчувається вплив республіканських ідей декабристів і польського національно-визвольного руху та загальнокультурних ідей слов’янської єдності.

         Т.Шевченко став людиною-символом доби пробудження українського народу. Саме він послідовно обстоював необхідність поширення освіти в народних масах( сам створював шкільні підручники), а його поетичні твори справляли могутній вплив на формування національної свідомості та політичної активності передової громадськості та широких народних мас.

         Ліквідація товариства дала початок  до наступу антиукраїнської політики й ознаменувала початок тривалої боротьби української інтелігенції з російським царатом.

        

        

        

        

        

Висновок

         Працюючи над курсовою роботою за темою : «Національне відродження в Україні ( перша половина ХІХ ст.)  я  дійшла висновку, що кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст.    став відправною  віхою процесу формування модерної української нації. Визрівали умови для розгортання національного відродження. Окремі представники козацької еліти, інтелектуали різного національного походження, вивчаючи усну народну творчість , етнографію, відкрили для себе факт існування українського народу з його унікальною культурою. Вони опублікували історичні дослідження і збірники пісень, дум, переказів та інших зразків усної народної творчості, які засвідчили, що українці є окремим народом, істотно відмінним від своїх сусідів – росіян і поляків, окреслили географічні межі  розселення українців. У цих книгах не було прямих закликів до відродження автономії України. Разом з тим, їх читачі – представники нової генерації українців ( модерне українство)  - одержали важливий матеріал для роздумів про майбутнє народу. Перед ними поставало питання : чи може народ, який має таку героїчну історію і такий багатий духовний світ, так просто зійти з історичної арени?

         Попри агресивні намагання імперської влади, особливо в Російській імперії, перешкодити пробудженню національної свідомості виявилося неможливим.

         Національне відродження на початку ХІХ ст. торувало шлях, хоча росіяни  і поляки виявили одностайність у запереченні права українців на самовизначення. Нав’язувалася панславістська теорія, згідно з якою , за висловом О.Пушкіна, « слов’янські струмки зіллються в російському морі» [13,  426]. Не передбачала існування держави українців і польська ідея.

         Формування українського погляду на національне майбутнє стало справою інтелектуалів, які на 40-ві роки ХІХ ст. запропонували слов’янофільську теорію. Вона передбачала вільний розвиток українців у федерації рівноправних слов’янських країн. Ця теорія стала першим кроком у досить тривалому русі українців до ідеї повної національної незалежності.

         У справі мобілізації української нації важливу роль відіграла ідея соборності українських земель. ЇЇ утвердження означало, що розділені кордоном між двома імперіями українці у боротьбі за майбутню державу виступатимуть єдиним фронтом.

         Наслідком відродження стає виникнення і розвиток руху за відновлення власної національної держави.  Можна виділити три стадії  формування нації: фольклорно-етнографічна, культурницько-літературна та політична. Для  фольклорно-етнографічної стадії є характерним процес збору і публікації народних пісень, вивчення історії, мови, звичаїв народу. Дослідники-ентузіасти знаходять аргументи, що певна етнографічна група є окремою спільнотою з погляду етнографії, філології та історії.

         На культурницько-літературній стадії відбувається дослідження матеріалу, зібраного на попередній стадії, трансформуються ідеї, які поширюються серед освічених верств. Головним стає відродження мови, боротьба за  розширення сфери її вжитку. Мова, що була раніше об’єктом дослідження, стає мовою, якою пишуться літературні твори, здійснюються переклади, ставляться театральні вистави. Результатом цього стає поширення почуття національної свідомості серед широких суспільних верств.

         На політичній стадії нація згуртована усвідомленням власної історії та мови, розгортає боротьбу за своє визволення. Зароджується масовий національний рух, який, у свою чергу, має привести до незалежності нації. Виникають політичні організації, створюються політичні програми з вимогами здобуття самоврядування, автономії та, врешті-решт, самостійності.

         У реальному житті наведені стадії часто перехрещувалися – у межах другої інколи зароджувалися елементи третьої або снували прояви першої стадії.

         Передумовами українського національного відродження стали:

-         поява в лівобережної козацької старшини необхідності представляти до розгляду справ про надання прав російського дворянства необхідних історичних документів;

-         діяльність в Україні масонських організацій: поєднання українськими дворянами масонських ідеалів свободи, рівності та братерства зі своїми політичними прагненнями;

-         поширення західноєвропейських ідей: визнання народу носієм вищої влади, що має право на власну національну державу, та романтизму з його прихильністю до народної культури.

Прояви національного відродження:

-         на лівобережжі внаслідок пошуків нащадками козацької старшини документів для отримання дворянства і поширення ідей масонства відбувається пробудження національної свідомості, виникає рух. Очолюваний дворянами-автономістами. Основна мета – відновлення втраченої автономії Гетьманщини;

-         на Слобожанщині в 1805р. було засновано Харківський університет, що став центром українського культурного відродження. Викладачі та випускники університету досліджували культуру та історію України, упроваджували українську мову в літературне користування.

Завдяки діяльності дослідників-аматорів були видані перші етнографічні та історичні праці, які сприяли «відкриттю України» наступними поколіннями. Культурне відродження унаочнило необхідність подальшої боротьби за права українців. За змістом воно було набагато перспективнішим, ніж боротьба дворян-автономістів за відновлення прав Гетьманщини. Початок ХІХ – початок ХХ ст. на українських землях був періодом роботи національних будителів [ 11, 27].

Література

1.     Бурдинський Ю. Діяльність декабристів у Тульчині. Позакласний захід. 9 кл. // Історія та правознавство. – 2008. - №30. – С. 27-28.

2.     Верлига В. Нарис історії України: кінець Х ІІІ – початок ХІХ ст. – К.1996. – 146 с.

3.     Верменич О.М. Адміністративно-територіальний устрій українських земель в історичній ретроспективі // Історія в школах України. – 2009.- №1-2.- С. 50-56.

4.     Герцен А.И. Полн. собр. соч. и писем / Под. ред. М. Лемке. – Пг., 1919.-Т.9. – С.480.

5.     Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст.: Навчальний посібник. – К.: Ґенеза, 2000.- 77с.

6.     Капплер А. Росія як полі етнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад. – Л.: 2005. – С. 174-175.

7.     Карпенко О.М. Українські землі у складі Російської імперії у І половині ХІХ ст.// Історія та правознавство. – 2009. - №27. – С. 32-33.

8.     Київські романтики та Кирило-Мефодієвське братство / Зеров.М. Твори: У 2т. –К.: 1994. – Т.2.- 90 с.

9.     Лисенко Л.О. Місце Т.Г. Шевченка в українському національному відродженні // Історія та правознавство.- 2006. - № 27. – С. 17-21.

10.                       Масненко В.В. Історична пам'ять як основа формування національної свідомості // Український історичний журнал. -2002. -№5. С. 49-62.

11.                       Подобєд А.О. Історія України. 9 клас.: Розробки уроків. - Х.: Ранок,   2009. - 7-71с.

12.                       Переверзєва Н.І. Український національний рух наприкінці 40-х рр. ХІХст. Кирило-Мефодієвське братство. 9 клас // Історія та правознавство. – 2009. - №6. – С. 14-16.

13.                        Пушкин А.С. Избранные сочинения.- М., 1990. –С. 426.

14.                       Салтовський О. Початки національного відродження ( перша половина ХІХ ст.). – К. : 2002. – 12-15 с.

15.                       Сарбей В.Г. Національне відродження Україи. – К.: Альтернатива, 1999. 214с.

16.                       Субтельний О. Україна. Історія.- К.: Либідь, 1993.- с.265.

17.                       Турченко Ф., МорокоВ. Формування модерної української нації. Теорія та суспільні виклики першої половини ХІХ ст. «Історія України». 9клас (матеріали до уроків) // Історія в школах України. – 2009.-№9. – С. 22-28.

18.                       Чоповський В. Ю. Будителі національного духу. – Л., 1993.- 215с.

19.                       Шпортюк Р. Імперія та нації. – К.: Дух і Літера, 2000. – С. 250, 252.