Проект

Учнів 11-а класу

«Наші уславлені земляки.

Іван Васильович Дробицький»

Керівник : Гогіна Т.К.

У мальовничому селі Свистунівці, що на Сватівщині 27 червня 1925 року  народився хлопчик Іванко. З дев’яти років пішов до школи. Встиг закінчити 7 класів.

Не пройшло повних 24 років існування Радянської влади, як праця наших людей була перервана нападом гітлерівської  Німеччини. За планами фашистів наша земля повинна була піддатися онімечуванню, а її населення – рабству та знищенню. Однак ворог наштовхнувся на мужній опір народу. З перших днів  війни багато жителів Свистунівки вступило до лав Радянської Армії.

Ваня Дробицький не отримав атестата зрілості , не має спогадів про випускний вечір у школі, бо військове лихоліття позбавило його цієї можливості. Всі його друзі бажали піти на фронт, але не вийшли ні зростом, ні фізичною підготовкою.

         Хлопців задіяли для боротьби з диверсійними групами, які діяли на селі і місцеве населення називало їх «шпіонами». У полі будувалися вартові вежі  для огляду ланів на яких чергували учні. Помітивши ворога треба було повідомити на пункт зв’язку. Для цього використовувались прапорці і чергував кінь. На шляхах було багато людей, які йшли на схід, в евакуацію. У час вільний від чергування юнаки допомагали збирати врожай.

Зима 1941 року була суворою, лінія фронту все наближалася до рідного села. Люди вірили у перемогу і весною почали засівати поля.

В цей час селян задіяли на спорудженні оборонного рубежу на кордоні Сватівського та Старобільського районів. Усіх, хто міг тримати лопату в руках зібрали і поділили на бригади . Кожній бригаді виділили ділянку і встановили норми земляних робіт.

         Іван з друзями рив протитанковий рів, який проходив через шлях з твердим покриттям. Часу на відпочинок майже не залишалося. До літа було збудовано три доти та дев’ять дзотів, які з’єднувалися системою окопів. По дорозі все більше рухалося машин та людей з домашнім крамом. Над головою літали розвідувальні літаки.

Німці прийшли з іншого боку. 8 червня,  коли Ваня пішов до діжки з питною водою, яка стояла біля лісопосадки , побачив німців і почув гуркіт моторів ворожої техніки. Скоро німецькі мотоциклісти автоматами та гучними окриками розігнали людей по хатам. Йти додому довелося 60 кілометрів, у Свистунівці теж були фашисти.

Через тиждень зібрався сільський схід на якому обрали старосту сільської управи Карпцова Федора Архиповича, йому допомагали сільські кулаки невдоволені радянською владою. На основі колишніх колгоспів «Колос», «Червоноармієць»,  і  «Комінтерн» створили громади.

Загін поліцаїв сформували з фізично здорових чоловіків без честі та совісті. Головною метою  їхньої  діяльності було пограбування місцевого населення. Цих злодіїв Іван пам’ятає добре – Хорунжий Арсей, Солод Григорій, Губенко Андрій, Пивоваров Микола, Наконечний Семен та інші. Поліцаї розвішували на стінах будинків та на видних місцях оголошення з вимогами нової влади. Комуністи та комсомольці повинні були зареєструватися у районній комендатурі. Усю худобу, яку мали селяни, взяли на облік у сільській управі. Встановлювалася комендантська година, заборонялося збиратися групами. Весь час лунали погрози за непокору розстрілом.

Особливою жорстокістю відзначався Гаврило Наконечний. Одного разу він помітив, як юнаки вітали радянський літак, який наздоганяв фашистського. Поліцай вихопив нагайку  і почав лупцювати Івана і його товаришів, грубо лаяв радянську владу.

Жителі мужньо зносили голод, холод, побої та знущання, каторжну працю. У селі почалися епідемії тифу, малярії, чісотки. Іван теж захворів на тиф. Медичну допомогу ніхто не надавав, ледь вижив.

Не для всіх військове лихоліття було важким випробуванням . Поліцаї жили приспівуючи, наживались на крові та сльозах людей , робили у фашистів кар’єру. Григорій Солод за особливі заслуги перед німцями був призначений головою Нижнє-Дуванської поліції. З особливою ретельністю він проводив обшуки, облави , арештовував усіх підозрілих та ненадійних. Багато людей постраждало від його діяльності на користь хазяям.

Коли війська Червоної Армії почали гнати ворога на захід поліцаї посилили репресії проти комуністів. Був виданий наказ голови поліції про терміновий арешт всіх комуністів. Староста сільської управи Федір Карпцов  проявив людяність і попередив сільських активістів про облаву. Павло Ковальов та Петро Дорошко встигли заховатися, а Дмитро Глущенко і Микола Сокрут не повірили попередженню і були заарештовані. Всіх заарештованих було розстріляно на кризі ріки біля села Нижня Даванка.

31 січня 1943 завершилося звільнення міста Сватове від ворога. Жителі Свистунівки , виснажені голодом та хворобами, допомагали воїнам розчищати шлях від снігових заметів. Ними було розчищено 15 кілометрів дороги.

Поплічників окупантів арештовували, але деяким вдалося втекти.

Відразу після звільнення Свистунівки 75 жителів села, які досягли 18 років, були мобілізовані до лав Радянської Армії. Іван Дробицький потрапив на навчання до Куп’янського запасного полку. Умови після окупаційного міста  були складними: освітлення здійснювалося саморобними коптилками з гільз патронів, спали на голій підлозі , продовжувалися  бомбардування та руйнування.  Навчання складалося з фізичної підготовки , збору гвинтівки, автомата, кулемета, заряджали диски, кулеметні стрічки, кидали гранати. Іван навчився  виконувати вправи з гвинтівкою, бити прикладом, стрибати через перепони. Він вмів перев’язати пораненого, зупинити кровотечу.

Коли настав час формування військових частин Іван з товаришем дитинства Іваном Малишко попросилися до мінометної частини, бо зросту були малого і гвинтівка під час ходьби заважала. Першим номером мінометного розрахунку став Іван Малишко , другим, заряджаючим та наводчиком став Іван Дробицький, третім , піднощиком – Василь Бібік.

Четверта рота четвертого батальйону третього полку п’ятдесят восьмої гвардійської дивізії , в якій служив Іван, влилася в діючу армію біля р.Дінця (с.Революційне Вовчанського району). На засніжених шляхах вітер гуляв по залишених ворогом решткам бойової техніки, трупах солдат та коней. Не завжди  атакували  радянські воїни, доводилося і відступати і займати оборонні позиції. Молоде поповнення зайнялося спилюванням дерев для будівництва  оборонних укріплень.

У першому ж бою Іван опинився під артилерійським обстрілом, але якісне укріплення  врятувало життя юнаку, тільки ще два дні стояв дзвін у вухах. Часто над позиціями кружляли фашистські літаки. Товариш Івана Вінокуров  пострілом з ПТТР підбив ворожий літак і був нагороджений медаллю «За відвагу».

Іван Малишко добровольцем потрапив до розвідувальної групи . Підчас виконання завдання Малишко спостерігав за ворожими позиціями у бінокль. Блиск скла помітив німецький снайпер і вцілив у розвідника. Це трапилося 18 квітня 1943 року. Загинув односельчанин, товариш дитинства.

Влітку 1943 року частина, в якій служив Іван Дробицький здійснила маневр біля м.Ізюм Харківської області. Вперше Іван приймав участь у бою проти танків. Після бою лейтенант зібрав юнаків , які відзначилися хоробрістю і запропонував вступити в комсомол. Так Іван отримав свій комсомольський квиток.

Біля села Рогань, що під Харковом , Івана було поранено у ключицю. Після лікування він знову повернувся на фронт і був зарахований до запасного 124-го стрілецького полку.

З боями пройшов Іван Всильович Дробицький Лівобережну Україну, форсував Дніпро, був поранений біля м. Знам’янка на Кіровоградщині у праву руку. Після лікування у шпиталі комісія визнала Івана інвалідом.

Був демобілізований з армії і повернувся до свого села. Працював сторожем у тракторній бригаді, завідуючим током, тваринною фермою, а після закінчення курсів бджолярів знайшов своє покликання - пасіка. Іван Васильович завідував пасікою тридцять років. У 1989р. був обраний головою ветеранської ради села Свистунівка , тричі обирався депутатом Свистунівської сільської ради.

Сьогодні Іван Васильович - звичайний дідусь на дев’ятому десятку років, який є автором восьми книг-спогадів про своє село, своїх друзів та сусідів, труднощі перших п’ятирічок, військове лихоліття та важку працю на землі. Йому присвячують свої вірші односельці та друг поет Іван Низовий.

         Шаную свого тезку діда Йвана

         Дробицького – він справжній ветеран!

         Його душа – завжди відкрита рана,

         Яка болить сильніше інших ран

         З часів війни щоденно  - аж донині…

         Цей біль не приховати в глибині

         Минувшини… Під силу лиш людині

         Терпіти болі спогадів жахні.

         Я тисну руку дідові Івану

         За подвиги колишні і за те,

         Що долею судилось ветерану

         Залишить по собі письмо святе!

Джерела

1.     Дробицький І. Ніщо не минає безслідно, - Л., «Луга-Принт», 2005

2.     Дробицкий И. Победившие смерть. – Л., «Луга-Принт»,2006.

3.     Дробицкий И. Неутихающая боль. – Л., «Луга-Принт», 2007.

4.     Дробицький І. Люблю переповнилась душа, - Л., «Луга-Принт», 2008

5.     Дробицкий И. На заре новой жизни, - Л.,»Луга-Принт»,2010.

6.     Иван Васильович менует профессию.Поэма о ветеране. // «Новини Сватівщини»,14.05.2010.

7.     Закарбувати в пам’яті людській.// «Сватівські відомості», №26, 01.06.2009.